svitla4ok: (happiness)
Київ о п'ятій ранку такий чаруючо-спокійний. А квітень вселяє надію. В принципі він завжди її вселяє, але цьогоріч по-особливому...
Якихось півгодини і я вже там, де не була тоді, коли треба...Реальність, яка видається сном, примарою. Сцена, яку стільки разів бачено з монітору, вживу видається надто малою. Натомість ялинка потворно-великою і страшною.
У таку ранню пору на майдані купки "туристів" і поодиноких киян, які поспішають на роботу.
Люди фотографуються на фоні барикад та спалених автомобілів, та й просто фотографують усе навколо. В тому числі і я. Жахливі телефонофото як спосіб нагадування собі та іншим.
В Маріїнському парку якось лячно - далеко зайти не ризикнула. Відчуття тривоги чомусь постійно ходило десь поряд. Хотілося конче з кимось поговорити, натомість дзвонити так рано могла лише татові..
В такі моменти особливо гостро відчуваєш свою нікчемність, а слова "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" стають зовсім не випадковими.
"Христос Воскрес! Воскресає Україна!" - найоптимістичніше в цьому квітні,а дзвони Михайлівського собору - щось незвіданно далеке...
На годиннику восьма ранку, Київ ще не надто шумний, вітер ще не надто теплий. Думки роз'їдають з середини, та тепле відчуття віри незримо присутнє.
Чому я саме зараз тут, а не тоді? Не питаю і  сама не знаю відповіді. Можливо, тому, що Толкієн мав рацію: "Ваші стежки у вас під ногами -кожен побачить свою в належний час".
P.S. Поки це писала - маленький пелюсточок цвіту впав на рукав куртки. Буду гадати, що це добрий знак=)
Сві-фото!047
І наостанок трохи буркотіння)
По дорозі на вокзал ми встигли з новою знайомою заблудитися у метро (по-ідіотському, звісна річ) і якась добра жіночка вказала нам куди йти і навіть запитала звідки ми, які враження і, звісно, побажала нам щасливої дороги. А блукати містом від 5 ранку до 12 дня - не такий вже й кайф, скажу я вам, особливо, якшо в мегадурному інтерсіті ви змогли поспати якихось 30 хвилин. Цей швидкісний поїздо-автобус за 2 години у Вінниці, зате від Хмельницького до Тернополя їде 2 години, як звичайний потяг, а може ще й повільніше. Щастя, звісно, сидіти біля вікна і милуватися найкращою (точніше одною із) - передвечірньою порою, спирати голову на типу підвіконня, слухати доброї музики і читати глибокої поезії...
А ще в добі замало годин, щоб зустрітися з усіма і розповісти усе пройдене...Хоча, що там нарікати, зустрітися з сестрою Іркою:) таки вдалося. А ноги вже не ті не тільки в тебе. після цього каторгопоїзда в мене вони були як дві колодки)
svitla4ok: (happiness)
Як це не смішно звучить, але мені нарешті вдалося прочитати книжку на одному подиху до кінця. Останнім часом все частіше починаю читати кілька сторінок тут, кілька сторінок там, та так і не завершую... Але я зараз не про це. А про книжку  шведського письменника Ейвінда Юнсона "Ще раз, капітане!" (1934), яку вперше переклали українською в 2013 році. До слова, переклад настільки вдалий та вмілий, принаймні за сприйняттям, що просто немає слів!
Книжка - збірка оповідань про різних людей у різні моменти легкого і не дуже життя, в тих краях, про які ми лише щось колись там чули. Лише у двох оповіданнях згадуються одні і ті ж персонажі,і це вкотре підкреслює давно відому істину про те, що "світ тісний". У решті випадків - це історії, які пов'язані з дорогою. Головне під час читання - це не поспішати, а насолоджуватися кожним реченням, де можна натрапити на такі духмяні порівняння та напрочуд оригінальні словосполучення: "двері серця грюкнули", "довга тиша навкруги і в самому Фрідлеві", "коли він зійшов на перон мрій, на станції тепер уже мертвих сподівань, на холодній півночі", "слово, що бігає, як той пес, ніколи не наважиться забрехати під дверима мого малярського серця", "міста скували нас", "думаємо про світ зовсім іншого неспокою" та інші. Найбільше вразили два останні оповідання. Перше називається "Дійсність" і тут для мене було, що не речення, то цитата: "Повертаючись у краї, де ти колись пустив коріння, потрапляєш із однієї дійсності в іншу.
Тут щезають великі міста, вгомонюється шарварок міського життя, знецінюються прагнення".
"У мені виростає ліс - входжу в нього. У мені здіймається гірський хребет, западається долина - входжу в неї.
Зникає час, в якому я жив останні роки, - нема його. По ньому залишилася тільки луна моїх кроків - ношу її у вухах".
"Йдемо в оспалій вічності, нерухомій земній вічності, наші кроки могли пролунати й сто років тому".
"Мабуть, найкраща людина - це жінка. Вона використає всі можливості в житті".
Друге оповідання "Пан Магнус" і тут було гарне таке:
"Ось такі дні не закарбовуються в пам'яті,  не стається нічого вартого уваги. Так би мовити дні без подробиць.
І все ж такі дні запам"ятовуються по-особливому.
Залишаються в споминах як свідки тихої подячної радості.
Згадуються ці дні, як велика музика, що її сам не зумієш відтворити.
Усе, що діється, - це, власне кажучи, не події, а тихий потік життя на тлі нерухомих краєвидів.
Так сталося, що життя помалу переповнює мене, віддаляє від світу, в якому я жив кілька місяців тому і притягає до іншого".
А часом, щоб "запливти" на авторську глибину доведеться перечитувати навіть двічі.
Ось тут можна глянути на книгу: http://krokbooks.com/2013/ejvind-yunson-shvetsiya-sche-raz-kapitane/
До слова, разом із Гаррі Мартінсоном у 1974 році Ейвінд Юнсон дістав Нобелівську премію — «за майстерність прози, що охоплює багато країн та епох і служить ідеї свободи».
svitla4ok: (happiness)
Я дуже люблю ходити пішки. Це одна з тих речей, яка робить кожен мій день чи вечір кращим. В Тернополі для цього є всі умови: з "Дружби" до "Центру" можна зайти за 40, а якщо постаратися, то й за 30 хвилин. В залежності від того, хто як швидко ходить. Під час отаких піших прогулянок легко думати "ні про що" або навпаки про щось конкретне. Часом саме  піше повернення додому сприяє появі нових ідей чи дає відповіді на давно турбуючі питання.
Важливо також, що коли йти отак, нікуди не поспішаючи, то можна відкривати для себе щось нове у вже таких знайомих вулицях чи інших місцях рідного міста. Запам"ятовувати незвичні назви вулиць, повертати в невідомі провулки, щоб несподівано для себе потім знову "винирнути" на знайомій дорозі.
Я десь прочитала, що людина щодня повинна ходити пішки не менше 2 годин вдень, але це не враховуючи дорогу на роботу й назад. Зазвичай, у великому місті про ходьбу навіть мови нема, мовляв, це забирає багато часу, мені кудись терміново треба добратися, я втомлений і так далі. У кожного своя причина, щоб чергового разу сісти на маршрутку і не йти пішки. Звичайно, бувають надто великі відстані, на подолання яких треба трохи більше часу і, щоб дістатися туди без маршрутки не обійтися. Проте помітила таку закономірність - якщо їхати в маршрутці в годину пік (а в Тернополі це переважно між 17:00 і 18:00  у ввечері), то така поїздка займе приблизно стільки ж часу, як повернутися додому пішки.

Profile

svitla4ok: (Default)
svitla4ok

June 2014

S M T W T F S
12345 67
8 91011 12 1314
1516 1718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 06:34 pm
Powered by Dreamwidth Studios