svitla4ok: (happiness)
Київ о п'ятій ранку такий чаруючо-спокійний. А квітень вселяє надію. В принципі він завжди її вселяє, але цьогоріч по-особливому...
Якихось півгодини і я вже там, де не була тоді, коли треба...Реальність, яка видається сном, примарою. Сцена, яку стільки разів бачено з монітору, вживу видається надто малою. Натомість ялинка потворно-великою і страшною.
У таку ранню пору на майдані купки "туристів" і поодиноких киян, які поспішають на роботу.
Люди фотографуються на фоні барикад та спалених автомобілів, та й просто фотографують усе навколо. В тому числі і я. Жахливі телефонофото як спосіб нагадування собі та іншим.
В Маріїнському парку якось лячно - далеко зайти не ризикнула. Відчуття тривоги чомусь постійно ходило десь поряд. Хотілося конче з кимось поговорити, натомість дзвонити так рано могла лише татові..
В такі моменти особливо гостро відчуваєш свою нікчемність, а слова "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" стають зовсім не випадковими.
"Христос Воскрес! Воскресає Україна!" - найоптимістичніше в цьому квітні,а дзвони Михайлівського собору - щось незвіданно далеке...
На годиннику восьма ранку, Київ ще не надто шумний, вітер ще не надто теплий. Думки роз'їдають з середини, та тепле відчуття віри незримо присутнє.
Чому я саме зараз тут, а не тоді? Не питаю і  сама не знаю відповіді. Можливо, тому, що Толкієн мав рацію: "Ваші стежки у вас під ногами -кожен побачить свою в належний час".
P.S. Поки це писала - маленький пелюсточок цвіту впав на рукав куртки. Буду гадати, що це добрий знак=)
Сві-фото!047
І наостанок трохи буркотіння)
По дорозі на вокзал ми встигли з новою знайомою заблудитися у метро (по-ідіотському, звісна річ) і якась добра жіночка вказала нам куди йти і навіть запитала звідки ми, які враження і, звісно, побажала нам щасливої дороги. А блукати містом від 5 ранку до 12 дня - не такий вже й кайф, скажу я вам, особливо, якшо в мегадурному інтерсіті ви змогли поспати якихось 30 хвилин. Цей швидкісний поїздо-автобус за 2 години у Вінниці, зате від Хмельницького до Тернополя їде 2 години, як звичайний потяг, а може ще й повільніше. Щастя, звісно, сидіти біля вікна і милуватися найкращою (точніше одною із) - передвечірньою порою, спирати голову на типу підвіконня, слухати доброї музики і читати глибокої поезії...
А ще в добі замало годин, щоб зустрітися з усіма і розповісти усе пройдене...Хоча, що там нарікати, зустрітися з сестрою Іркою:) таки вдалося. А ноги вже не ті не тільки в тебе. після цього каторгопоїзда в мене вони були як дві колодки)
svitla4ok: (happiness)
Він просто вийшов і заграв. І я стримувала себе, що не заплакати там, під прицілом фотокамер, відеокамер, телефонів. А ще я стримувала себе тому, що не можна плакати, треба бути сильною. Як от Богдан, який хриплим голосом сказав, що для нього велика честь грати для нас і попросив усіх підійти ближче, бо так йому затишніше і до того ж він не грав за своє життя так багато концертів, щоб стояти від нього на великій відстані. Можна писати про мурашки по шкірі, про щось неймовірне всередині та насправді мене просто переповнював трепет. Особливо, коли він грав так з надривом Ludovico Einaudi - Nuvole Bianche. Хай простить Ludovico, але це виконання мені подобається більше.
Ну і як з усім хорошим - година інколи - це так швидко...
1010476_654478591281674_1741357402_n

Гарно!

Dec. 3rd, 2013 06:41 pm
svitla4ok: (happiness)
Йду я  вчора в напрямку площі. Попереду двоє хлопців розпаковують вафлі "Артек". І тут в одного частина обгортки виривається з рук через сильний вітер і котиться по бруківці. Він спершу її наздоганяє, а потім махнув рукою і облишив це діло. Я в душі скрушно похитала головою, але не встигла нічого сказати. А тут раптом чую від подружньої пари позаду:
"Хлопці, доганяйте той папірець, доганяйте! Ми ж з вами вже в Європі", - каже чоловік і вони з дружиною доброзичливо засміялися. Засміялася й я і втішена пішла далі.
svitla4ok: (happiness)
Повертаючись додому, помічаю двох маленьких хлопчика і дівчинку років 4-5 (може більше, в мене з визначенням віку проблеми:), які уважно розглядають оголошення на стовпі. Хлопчик навіть пробує щось там невміло читати, виходить кумедно.
Оминаю їх і вловлюю шматок розмови:
Дівчинка: "І як ми так зустрілися? В мене танці швидше закінчилися..."
Хлопчик: "Не знаю..."(я так розумію він зумисне чекав її після отих танців:),а далі я вже не чую, бо повертаю у свій двір, усміхнена, бо щойно була свідком "першого побачення", а може вже й не першого:)
Що не кажіть, а любов - вона у будь-якому віці Любов!
svitla4ok: (happiness)
Найкращі речі у житті відбуваються спонтанно, або не заплановано.Ми можемо щодня робити одну і ту ж одноманітну роботу, чекати на омріяне завтра, на п'ятницю та вихідні, свята чи літню відпустку і поряд з тим уникати робити те, що любимо. Насмілитися перебороти самого себе і несподівано гайнути у сусіднє місто чи на сусідню вулицю у своєму районі, де ніколи не ходили, - це ті банальності, яких так часто бракує і які роблять найбуденніший день неперевершеним. Я зрозуміла, що головне дозволити собі наважитися на щось "несподіване" (це не обов'язково повинен бути стрибок з парашутом чи щось екстремальне,  бо в кожного своя межа) і в той момент, коли у вашій голові виникає ця думка, не відганяти її, а спробувати втілити в реальність. Бо ж дуже часто для цього потрібно мінімум засобів, а в часовому проміжку не більше однієї доби. Достатньо зрозуміти, що сьогодні субота чи що робота, яку потрібно зробити все одно сьогодні не зробиться (бо не той настрій) і дозволити собі ЖИТИ! Врешті почати писати у блокноті, який чекав "кращих" часів чи малювати щось буденне чи намріяне потроху щодня в тому ж блокноті, який так довго цього чекав. Робити все те, на що здається немає часу, бо воно не надто важливе. Бо врешті життя минає і як казав Джон Ленон: "Життя - це те,що відбувається з нами в той час, коли у нас зовсім інші плани!".
А ще не потрібно чекати, що прийде хтось і буде нас розважати, а тим паче втілювати наші власні плани. І тут я повністю згідна з одним з моїх улюблених письменників Е.М. Ремарком: "На людину ніщо ніде не чекає. Все потрібно приносити з собою!".
svitla4ok: (happiness)
У тих місцях, де немає міської метушні та заклопотаності, життя здається зовсім іншим. Хоча, таки не здається.Воно таким і є.За більш, ніж 80 км від Тернополя, в селі моєї бабусі, щоденні радощі молоді дещо інші (м"яко кажучи), ніж деінде. У місті кожен хоче здаватися кращим, ніж є насправді. Багато випендрюються, ховаються за модними окулярами, шмотками, аксесуарами. Хто за чим, врешті. Проте, що в душі, розповідають хіба інтернету. В селі інші понти, інші цінності, плани, радості.У перший день Великодня найбільша радість на вечір для одного молодика (хоча на вигляд важко повірити, що йому ще немає 30), який вже має двох дітей, це піти до сільського клюбу і набити комусь морду. Коли ж таких не знайшлося. то напитися і волочитися селом, покрикуючи нецензурні слова то на собак, то на одиноких перехожих. Але найсмішніше (читай - найсумніше) те, що ще пару років тому, ми сиділи великою компанією у цього ж "героя" вдома, переглядали якусь тупу комедію і весело сміялися, як тільки можуть 10 молодих людей, які зібралися в одній кімнаті. Згадуючи це, розумієш, що те, що було смішно у 16-17 років давно зникло. Той запал в мені перегорів, хоча зустрівши старих друзів я досі сміялася і чекала, що ну ось зараз буде цей знайомий стан ейфорії від емоцій. І він майже був, але чогось забракло. Мабуть, впевненості в тому, що все ще попереду і можна ось так просто безтурботно сміятись. А тепер подруга дитинства бавить двох маленьких діточок, хороший друг працює у Львові і подумує про весілля,ще один закінчує навчання, інший друг скніє в селі і розважається трохи поганим інтернетом, більше пивом, святами і клубом, ну і спогадами про те, як було.
І якщо в глянцевих журналах рекламують дорогі сигарети в красивих пачках, то в селі, як і 20 років тому, курять "Приму", дизайн якої досі червоно-білий, а запах такий же потужний. І якщо колись її курили підстаркуваті дядечки ( принаймні так мені тоді здавалось), то тепер її курять мої друзі, ще молоді, але вже й ні...

Як же ж сумно усвідомлювати, що деякі спогади вже назавжди лишаться спогадами... 
svitla4ok: (happiness)
Вчора була на допрем"єрному показі документального фільму про Квітку Цісик -  "Квітка. Голос в єдиному екземплярі". Такі емоції, що просто не передати словами! Фільм триває менше години, але розчулив до глибини душі.
Якщо ви любите її голос, то обов'язково подивіться цей фільм сьогодні опівночі на каналі "Інтер" і завантажте собі "Черемшину" чи "Я піду в далекі гори..." чи "Коханий" у виконанні Квітки. ЇЇ голос не набридає, він зачаровує...Щаслива, що одного разу відкрила її для себе.
P.S. А з вчорашнього фільму мабуть найбільше вразила колискова "Ходить сон коло вікон..." у виконанні Квітки і історія знайомства з її творчістю Алекса Гутмахера.
20130404075829

Profile

svitla4ok: (Default)
svitla4ok

June 2014

S M T W T F S
12345 67
8 91011 12 1314
1516 1718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 01:24 am
Powered by Dreamwidth Studios