svitla4ok: (happiness)
Київ о п'ятій ранку такий чаруючо-спокійний. А квітень вселяє надію. В принципі він завжди її вселяє, але цьогоріч по-особливому...
Якихось півгодини і я вже там, де не була тоді, коли треба...Реальність, яка видається сном, примарою. Сцена, яку стільки разів бачено з монітору, вживу видається надто малою. Натомість ялинка потворно-великою і страшною.
У таку ранню пору на майдані купки "туристів" і поодиноких киян, які поспішають на роботу.
Люди фотографуються на фоні барикад та спалених автомобілів, та й просто фотографують усе навколо. В тому числі і я. Жахливі телефонофото як спосіб нагадування собі та іншим.
В Маріїнському парку якось лячно - далеко зайти не ризикнула. Відчуття тривоги чомусь постійно ходило десь поряд. Хотілося конче з кимось поговорити, натомість дзвонити так рано могла лише татові..
В такі моменти особливо гостро відчуваєш свою нікчемність, а слова "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" стають зовсім не випадковими.
"Христос Воскрес! Воскресає Україна!" - найоптимістичніше в цьому квітні,а дзвони Михайлівського собору - щось незвіданно далеке...
На годиннику восьма ранку, Київ ще не надто шумний, вітер ще не надто теплий. Думки роз'їдають з середини, та тепле відчуття віри незримо присутнє.
Чому я саме зараз тут, а не тоді? Не питаю і  сама не знаю відповіді. Можливо, тому, що Толкієн мав рацію: "Ваші стежки у вас під ногами -кожен побачить свою в належний час".
P.S. Поки це писала - маленький пелюсточок цвіту впав на рукав куртки. Буду гадати, що це добрий знак=)
Сві-фото!047
І наостанок трохи буркотіння)
По дорозі на вокзал ми встигли з новою знайомою заблудитися у метро (по-ідіотському, звісна річ) і якась добра жіночка вказала нам куди йти і навіть запитала звідки ми, які враження і, звісно, побажала нам щасливої дороги. А блукати містом від 5 ранку до 12 дня - не такий вже й кайф, скажу я вам, особливо, якшо в мегадурному інтерсіті ви змогли поспати якихось 30 хвилин. Цей швидкісний поїздо-автобус за 2 години у Вінниці, зате від Хмельницького до Тернополя їде 2 години, як звичайний потяг, а може ще й повільніше. Щастя, звісно, сидіти біля вікна і милуватися найкращою (точніше одною із) - передвечірньою порою, спирати голову на типу підвіконня, слухати доброї музики і читати глибокої поезії...
А ще в добі замало годин, щоб зустрітися з усіма і розповісти усе пройдене...Хоча, що там нарікати, зустрітися з сестрою Іркою:) таки вдалося. А ноги вже не ті не тільки в тебе. після цього каторгопоїзда в мене вони були як дві колодки)
svitla4ok: (happiness)
Де б ти не був, тобі завжди зустрічаються люди. Одні - зовсім на мить, щоб з'явитись і зникнути, з іншими у вас назавжди залишаться спільні фото, з деким - жодних фото, зате нікому нерозказані спогади. Термін придатності у кожного свій.
Можна зникати, можна повертатися, можна зустрітися, а можна залишитися друзями у соцмережах. Крихка лінія  між вчора і сьогодні штурхає "Говори!". Досить підбирати слова і складати підходящі речення. Головне - пам'ятати спільну мову з людьми, які такі ж, як ти.
tumblr_mq5s9meLUj1svrh8zo3_1280
svitla4ok: (happiness)
З фільмами, як і з людьми - вони завжди знаходять тебе  в потрібний момент. Принаймні, хочеться так думати.
"Перед заходом" (2004) я дивилася пізно вночі, це була програма "Аргумент-кіно" на "1+1", засинаючи і прокидаючись, але тим  не менш чітко запам'ятала для себе, що колись треба буде знайти цей фільм і подивитися від початку й до кінця. З того часу минуло майже десять років і ось якось влітку, в пошуках чергового надихаючого фільму, я наштовхуюсь на знайому назву. Головним відкриттям стає те, що крім "Перед заходом" існує ще перша частина "Перед світанком" (1995), більше того, недарма це все мені згадалося, бо в цьому році з'явилася третя частина "Перед опівніччю"(2013). Це як завжди був вступ. А тепер про кожен з фільмів.
Відразу попереджаю, хоча це і художні фільми, але частка реальності тут набагато більша, ніж деінде в подібних романтичних історіях.
"Before sunrise" (1995)
Джессі і Селін випадково знайомляться в потязі. Вона - француженка, яка повертається додому, він - американець, який прямує у Відень, де відлітає у штати. Та розмова в потязі міняє їхні плани: вони сходять у Відні разом і блукають містом до світанку. Майже увесь сюжет в одному реченні. Що шукати і чекати в першому фільмі? Нічого, окрім філософсько-нічних розмов  про життя, мистецтво, чоловіків і жінок, почуття, сором"язливість, молодість, ніч, відвертість. Такі фільми існують для того, щоб показати: життя, без сценарних прекрас теж має право бути зафільмованим. Але настає світанок і доводиться прощатися...З цим днем, з Віднем, з коханням, яке буває раз на все життя....
kinopoisk.ru-Before-Sunrise-1206033
"Before sunset" (2004)
Події розгортаються через дев'ять років після першої зустрічі. Джессі написав книжку і презентує її в Парижі. Селін, завдяки його роману приходить на презентацію. Цього разу вони мають лише кілька годин до його літака. Ті двоє романтичних молодих людей тепер значно серйозніші і досвідченіші, але щось змушує їх знову і знову повертатися у розмові  до того єдиного дня, який їм пощастило провести разом. Вони діляться тим, як склалися їхні життя. Запитують в одне одного про те, що так хотілося дізнатися за ці всі роки. Словом сумні нотки фіналу першої частини перекочовують на сюжет другої, яка закінчується незрозуміло обнадійливо. Принаймні для романтиків.
kinopoisk.ru-Before-Sunset-169553--w--800
"Before midnight" (2013)
Остання, заключна частина, яка повертає в реальність, спускає нас з небес на землю. З хороших новин: наші герої разом, у них є дві донечки, живуть в Парижі, він далі пише книги, вона - рятує світ:) Спершу здається, що та романтичність розливу 94-го року давно зникла, звичайні будні звичайної сім'ї. Фільм, як і попередні дві частини всуціль складається з розмов. І тепер ці розмови про науково-технічний прогрес та місце людини в цьому автоматизованому світі. Та поряд з тим героям вже не ледь за двадцять, обличчя вже не такі свіжі, мрії не такі рожеві, а будні надзвичайно реалістичні. Ця частина дає відповідь на те, що відбувається після хеппі-енду в усіх романтичних голлівудьських історіях. Повчально, надзвичайно повчально. Але навіть фіналу б цієї історії не було б, якби хтось не йшов на компроміс. Любов-це вміння прощати.А поки ще 56 років на те, щоб краще пізнати одне одного.
kinopoisk.ru-Before-Midnight-2062089
П.С. Та найсумніше, що в реальності:
"Фильм посвящен памяти Эми, женщины, чей образ послужил основой для фильма «Перед рассветом» (1995). Режисер фильма провел ночь, гуляя и разговаривая с ней в Филадельфии, но, в конце концов, они потеряли контакт. В промежутке между фильмами «Перед закатом» (2004) и «Перед полуночью» (2013) он, наконец, узнал, что Эми умерла много лет назад в ДТП, поэтому он посвятил фильм ей.
kinopoisk.ru-Before-Midnight-2078757
svitla4ok: (happiness)
Відчувати смак пригод і бажання змінювати країни та міста – це ще той наркотик! Якщо ви не уявляєте кращого відпочинку, ніж помандрувати кудись, а якщо вимкнути мобільний, то ніби й світ за очі, то ви вже деякою мірою «залежні». Від мандрівок, від духу пригод, від несподіваних несподіванок, від подорожніх знайомств, від нових краєвидів, від запаху чужого повітря і від життя поза планом.
Як втриматися наплаву, обираючи черговий маршрут для своєї спонтанної подорожі? Та зовсім просто, головне чітко дотримуватися правил, власних правил мандрівника, до речі.
Для початку: ви завжди повинні чітко знати: в які країни ви хочете потрапити за будь-яких умов і за будь-якої кількості грошей чи навіть їх відсутності, а які країни  вас зовсім не цікавлять, навіть якщо ваші друзі прожили там півроку і ви тепер знаєте більше «плюсів», ніж «мінусів». Добре, з цим визначилися. Тепер варто подумати що для вас туризм? Чи це купа фото біля кожного невідомого вам пам’ятника у черговій столиці чергової країни, чи це занудні/чи незанудні розмови екскурсовода і ваша біганина за ним по всіх визначних історичних містах, чи це вилазка по усіх нічних клубах, чи це просто гуляння вулицями і насолода ритмом нового міста і споглядання за іншим життям, чи це ще щось, за чим саме ви їдете у цей відпочинок. Якщо з відповідями на ці запитання ви вже давно визначилися, отже ви точно знаєте чого хочете від власної подорожі! А ще ви мабуть перечитали усю можливу й не можливу інформацію про те місто чи країну, куди їдете, а бо ж, якщо любите спонтанності та несподіванки, абсолютно нічого не дізналися, не купили путівника, не взяли фотоапарат, а просто поїхали.
Бо головне – не звіти у соціальних мережах, що це я ось там то і там то, а саме відчуття подорожі: смак нової незвичної їжі, звикання до чужої мови і тренування нових слів в магазинах та на вулиці, відкриття для себе чужої культури, поведінки, звичаїв – це все та багато іншого залишається десь поза фото, поза усмішками та краєвидами на них, це те, що залишиться з вами і у вас, навіть якщо проминуло вже багато років з тієї однієї (чи багатьох) поїздок кудись у світ.
У кожного свої маршрути, свої стежки і свої карти. Туризм – це і хобі, і робота, і стиль життя, і вічний університет, де можна вивчити щось від будь-якого народу, якщо тільки заманеться.
Уявімо на мить, що ви потрапили у місто своєї мрії, ви довго відкладали гроші, тисячу разів розмірковували як це все буде, довго боролися з бюрократичними штуками і таки відкрили собі візу і зробили всі документи, більше того, ви вже спакували багаж і завтра від’їжджаєте, але вам раптом подумалося «І що я там буду робити? І як я звикну до цієї їжі? До цих звичаїв і дивної невідомої мови?» І все, ось з такими думками \ ви сідаєте в потяг, літак чи автобус, приїжджаєте в пункт призначення і з дня в день ходите понурі та кислі, ніщо вас не радує, нічого вам не треба, відпочинок та мрію змарновано. А все чому, бо ви забули про 3 правила туриста, які варто пам’ятати за будь-яких обставин:
1.     Пробувати усе нове, те чого, не буде у вашій країні, коли повернетеся, особливо в їжі.
2.     Не порівнювати ціни тієї країни, в якій перебуваєте, з тими, що у вас вдома. Все одно ви купите усе, що вам захочеться і ціни вас не зупинять, а постійні порівнювання курсів тільки затьмарять головним болем ваш відпочинок.
3.     Ніколи не говорити з іноземцями на три теми: «політику», «релігію» і «секс», бо ви все одно ніколи не дійдете згоди.
Якщо дотримуватися цих простих правил, тоді будь-який ваш відпочинок буде незабутнім і точно не за шаблоном. До речі, про шаблони, забудьте про них, якщо хочете пізнати країну власними очима, не слухайте ні позитивних ні негативних відгуків, краще поїдьте і оцініть все власними очима!
І ще одне: у будь-якій мандрівці працює правило «тільки тут і зараз». Тільки тут і зараз ви можете бачити захід сонця на березі океану, тільки тут і зараз ви можете випити келих справжнього французького вина чи з’їсти голландського сиру, тільки тут і зараз ви можете попрактикувати давно закинуту вами англійську (німецьку, французьку і т.д.),тільки тут і зараз ви можете гуляти по Монмартру, тільки тут і зараз ви можете випити гарячого грогу просто на вулиці у якомусь чарівному німецькому містечку, тільки тут і зараз ви можете бачити єгипетські піраміди, тільки тут і зараз єдине про що ви повинні хвилюватися - це, щоб незабути купити магнітик на холодильник, тільки тут і зараз ви можете не думати ні про що крім свого відпочинку, тож насолоджуйтеся, а коли повернетеся додому і ностальгія почне вас захоплювати з зусібіч, починайте складати новий маршрут. І ще одне! Не забудьте відмітити на карті (у вас точно має бути така карта!) ті місця, де вже були, щоб точно знати де вам ще треба бути!
Ви вже мали це чути, але я нагадаю. «Подорожі – це як книга, і той хто не подорожує бачить лише одну сторінку». Це цілковита правда, бо всі матеріальні речі швидко зношуються, знецінюються і стають непотрібними, а ваші спогади – це той неоціненний капітал, який би вас збагатив, але, на жаль, не продається. Тож досить сидіти на місці, гайда у мандри!
І якщо зараз ви ще не маєте грошей на велику вашу мандрівку, то я відкрию вам  маленький секрет: мандри починаються відразу за порогом вашого будинку. Вони можуть бути на перший погляд незначними, але це вже перший впевнений крок на шляху до ваших особистих вершин.
Головне, коли настане цей момент і світ відкриється для вас, не шукайте причин залишитися вдома, не зволікайте, перестаньте зважувати всі «за» і «проти». Рухайтеся у напрямку власної мрії! А рух – це життя!
Тож живіть на повну вже цієї миті і завжди!

 P.S. Писалося не для жж, але хай тут буде, бо загублю:)
svitla4ok: (happiness)
Найкращі речі у житті відбуваються спонтанно, або не заплановано.Ми можемо щодня робити одну і ту ж одноманітну роботу, чекати на омріяне завтра, на п'ятницю та вихідні, свята чи літню відпустку і поряд з тим уникати робити те, що любимо. Насмілитися перебороти самого себе і несподівано гайнути у сусіднє місто чи на сусідню вулицю у своєму районі, де ніколи не ходили, - це ті банальності, яких так часто бракує і які роблять найбуденніший день неперевершеним. Я зрозуміла, що головне дозволити собі наважитися на щось "несподіване" (це не обов'язково повинен бути стрибок з парашутом чи щось екстремальне,  бо в кожного своя межа) і в той момент, коли у вашій голові виникає ця думка, не відганяти її, а спробувати втілити в реальність. Бо ж дуже часто для цього потрібно мінімум засобів, а в часовому проміжку не більше однієї доби. Достатньо зрозуміти, що сьогодні субота чи що робота, яку потрібно зробити все одно сьогодні не зробиться (бо не той настрій) і дозволити собі ЖИТИ! Врешті почати писати у блокноті, який чекав "кращих" часів чи малювати щось буденне чи намріяне потроху щодня в тому ж блокноті, який так довго цього чекав. Робити все те, на що здається немає часу, бо воно не надто важливе. Бо врешті життя минає і як казав Джон Ленон: "Життя - це те,що відбувається з нами в той час, коли у нас зовсім інші плани!".
А ще не потрібно чекати, що прийде хтось і буде нас розважати, а тим паче втілювати наші власні плани. І тут я повністю згідна з одним з моїх улюблених письменників Е.М. Ремарком: "На людину ніщо ніде не чекає. Все потрібно приносити з собою!".
svitla4ok: (happiness)
Як це не смішно звучить, але мені нарешті вдалося прочитати книжку на одному подиху до кінця. Останнім часом все частіше починаю читати кілька сторінок тут, кілька сторінок там, та так і не завершую... Але я зараз не про це. А про книжку  шведського письменника Ейвінда Юнсона "Ще раз, капітане!" (1934), яку вперше переклали українською в 2013 році. До слова, переклад настільки вдалий та вмілий, принаймні за сприйняттям, що просто немає слів!
Книжка - збірка оповідань про різних людей у різні моменти легкого і не дуже життя, в тих краях, про які ми лише щось колись там чули. Лише у двох оповіданнях згадуються одні і ті ж персонажі,і це вкотре підкреслює давно відому істину про те, що "світ тісний". У решті випадків - це історії, які пов'язані з дорогою. Головне під час читання - це не поспішати, а насолоджуватися кожним реченням, де можна натрапити на такі духмяні порівняння та напрочуд оригінальні словосполучення: "двері серця грюкнули", "довга тиша навкруги і в самому Фрідлеві", "коли він зійшов на перон мрій, на станції тепер уже мертвих сподівань, на холодній півночі", "слово, що бігає, як той пес, ніколи не наважиться забрехати під дверима мого малярського серця", "міста скували нас", "думаємо про світ зовсім іншого неспокою" та інші. Найбільше вразили два останні оповідання. Перше називається "Дійсність" і тут для мене було, що не речення, то цитата: "Повертаючись у краї, де ти колись пустив коріння, потрапляєш із однієї дійсності в іншу.
Тут щезають великі міста, вгомонюється шарварок міського життя, знецінюються прагнення".
"У мені виростає ліс - входжу в нього. У мені здіймається гірський хребет, западається долина - входжу в неї.
Зникає час, в якому я жив останні роки, - нема його. По ньому залишилася тільки луна моїх кроків - ношу її у вухах".
"Йдемо в оспалій вічності, нерухомій земній вічності, наші кроки могли пролунати й сто років тому".
"Мабуть, найкраща людина - це жінка. Вона використає всі можливості в житті".
Друге оповідання "Пан Магнус" і тут було гарне таке:
"Ось такі дні не закарбовуються в пам'яті,  не стається нічого вартого уваги. Так би мовити дні без подробиць.
І все ж такі дні запам"ятовуються по-особливому.
Залишаються в споминах як свідки тихої подячної радості.
Згадуються ці дні, як велика музика, що її сам не зумієш відтворити.
Усе, що діється, - це, власне кажучи, не події, а тихий потік життя на тлі нерухомих краєвидів.
Так сталося, що життя помалу переповнює мене, віддаляє від світу, в якому я жив кілька місяців тому і притягає до іншого".
А часом, щоб "запливти" на авторську глибину доведеться перечитувати навіть двічі.
Ось тут можна глянути на книгу: http://krokbooks.com/2013/ejvind-yunson-shvetsiya-sche-raz-kapitane/
До слова, разом із Гаррі Мартінсоном у 1974 році Ейвінд Юнсон дістав Нобелівську премію — «за майстерність прози, що охоплює багато країн та епох і служить ідеї свободи».
svitla4ok: (happiness)
У тих місцях, де немає міської метушні та заклопотаності, життя здається зовсім іншим. Хоча, таки не здається.Воно таким і є.За більш, ніж 80 км від Тернополя, в селі моєї бабусі, щоденні радощі молоді дещо інші (м"яко кажучи), ніж деінде. У місті кожен хоче здаватися кращим, ніж є насправді. Багато випендрюються, ховаються за модними окулярами, шмотками, аксесуарами. Хто за чим, врешті. Проте, що в душі, розповідають хіба інтернету. В селі інші понти, інші цінності, плани, радості.У перший день Великодня найбільша радість на вечір для одного молодика (хоча на вигляд важко повірити, що йому ще немає 30), який вже має двох дітей, це піти до сільського клюбу і набити комусь морду. Коли ж таких не знайшлося. то напитися і волочитися селом, покрикуючи нецензурні слова то на собак, то на одиноких перехожих. Але найсмішніше (читай - найсумніше) те, що ще пару років тому, ми сиділи великою компанією у цього ж "героя" вдома, переглядали якусь тупу комедію і весело сміялися, як тільки можуть 10 молодих людей, які зібралися в одній кімнаті. Згадуючи це, розумієш, що те, що було смішно у 16-17 років давно зникло. Той запал в мені перегорів, хоча зустрівши старих друзів я досі сміялася і чекала, що ну ось зараз буде цей знайомий стан ейфорії від емоцій. І він майже був, але чогось забракло. Мабуть, впевненості в тому, що все ще попереду і можна ось так просто безтурботно сміятись. А тепер подруга дитинства бавить двох маленьких діточок, хороший друг працює у Львові і подумує про весілля,ще один закінчує навчання, інший друг скніє в селі і розважається трохи поганим інтернетом, більше пивом, святами і клубом, ну і спогадами про те, як було.
І якщо в глянцевих журналах рекламують дорогі сигарети в красивих пачках, то в селі, як і 20 років тому, курять "Приму", дизайн якої досі червоно-білий, а запах такий же потужний. І якщо колись її курили підстаркуваті дядечки ( принаймні так мені тоді здавалось), то тепер її курять мої друзі, ще молоді, але вже й ні...

Як же ж сумно усвідомлювати, що деякі спогади вже назавжди лишаться спогадами... 
svitla4ok: (happiness)
Насправді багато хто, так само як і я недооцінюють фільм "Дерево життя", а варто ж всього на всього перетерпіти перших сорок хвилин:), щоб нарешті почати розуміти, що вся ця історія - про надмірне і згубне батьківське виховання, перекладання на дітей власних не втілених сподівань, акцент на тих дитячих недоліках, яких важко позбутися в собі самому.
А перша половина фільму - це розмірковування про всесвіт, Бога, власне "я", смерть і те, що буде потім і своє місце в цьому всьому, у цій безконечній галактиці. Відголоски цих думок простежуються протягом фільму: то в проповідях священика, то в роздумах маленького хлопчика, то у вчинках матері чи  постійних настановах батька.
Насправді це фільм про одвічні питання, які турбують кожну людину. "Чому я маю бути хорошим, якщо ти не такий?"-одне з питань маленького хлопчика до Бога, коли помирає його друг і той не може змиритися з втратою.
Не знаю навіщо мені були потрібні ці 2 години 18 хвилин філософських роздумів. Адже відповідей не буде, так само, як і розмов. Тут кожна фраза (а їх буде дуууже мало) -завершена розповідь про щось. Цей фільм важко радити і важко оцінювати. Це щось на межі документальної програми про зародження світу, уривки чиїхось спогадів з дитинства і маленькі вкраплення сучасного життя у великому місті.
Єдиною винагородою для мене були ось ці фрази (хоча це вже давно відомі істини, про які ми постійно забуваємо):
"you make yourself what you are".
"you have control of  your own destiny".
"Єдиний рецепт щастя - це кохання. Без кохання - твоє життя просто минатиме..."
"Робіть добро іншим. Дивуйтесь.Сподівайтесь."
1326227133_160182
svitla4ok: (happiness)
Я дуже люблю ходити пішки. Це одна з тих речей, яка робить кожен мій день чи вечір кращим. В Тернополі для цього є всі умови: з "Дружби" до "Центру" можна зайти за 40, а якщо постаратися, то й за 30 хвилин. В залежності від того, хто як швидко ходить. Під час отаких піших прогулянок легко думати "ні про що" або навпаки про щось конкретне. Часом саме  піше повернення додому сприяє появі нових ідей чи дає відповіді на давно турбуючі питання.
Важливо також, що коли йти отак, нікуди не поспішаючи, то можна відкривати для себе щось нове у вже таких знайомих вулицях чи інших місцях рідного міста. Запам"ятовувати незвичні назви вулиць, повертати в невідомі провулки, щоб несподівано для себе потім знову "винирнути" на знайомій дорозі.
Я десь прочитала, що людина щодня повинна ходити пішки не менше 2 годин вдень, але це не враховуючи дорогу на роботу й назад. Зазвичай, у великому місті про ходьбу навіть мови нема, мовляв, це забирає багато часу, мені кудись терміново треба добратися, я втомлений і так далі. У кожного своя причина, щоб чергового разу сісти на маршрутку і не йти пішки. Звичайно, бувають надто великі відстані, на подолання яких треба трохи більше часу і, щоб дістатися туди без маршрутки не обійтися. Проте помітила таку закономірність - якщо їхати в маршрутці в годину пік (а в Тернополі це переважно між 17:00 і 18:00  у ввечері), то така поїздка займе приблизно стільки ж часу, як повернутися додому пішки.
svitla4ok: (happiness)
Є такі фільми, після яких нічого не хочеться писати. Вони просто надовго засідають у твої думки і з цим нічого вже не поробиш. Зазвичай, такі фільми сумні, часом навіть дуже...Проте, якщо не все зрозуміло і відповідь приходить не відразу - значить у сюжеті таки була якась незвідана мені глибина.
Вчора таким фільмом для мене став  "Venuto al mondo" ("Народжений двічі", 2012). Фільм знятий за однойменною книгою Маргарет Маццантіні. Й це один з тих випадків, коли після фільму захотілася все одно прочитати книгу. Мабуть я не маю права судити чи все було так, бо книги не читала. Проте скажу одне: з першої і до останньої хвилини я не могла відірвати погляду від екрану, я ловила кожен кадр, кожен момент, кожну фразу...Музика, освітлення, монтаж - все було так, як має бути в хорошому фільмі, на мою скромну думку.
я давно не дивилася чогось такого, що пробирає до глибини душі. Що поробиш - люблю драми. Так от, цей фільм йде повні дві години, але роздуми...Роздуми залишаються й наступного дня завжди турбують питання: "Хто ж з героїв зробив щось не так?", "Де ж той поворотний момент, що змінив їх долі і чи можна було його уникнути?", " Чи таким був фінал, на який я чекала протягом фільму?" та багато ін.
P.S.Європейські фільми завжди більш емоційні і більш життєві. Чи, можливо, просто ближчі.
А ще сподобалася фраза: "Кращі любовні історії завжди найдивніші".
iphone360_463065
svitla4ok: (happiness)
"Side effects" (2013) - нормальний трилер із хвацько закрученим сюжетом і вже традиційним голлівудським прийомом, коли спершу нібито позитивний персонаж згодом стає негативним, в міру того, як  кардинально міняється сюжет і поведінка головних героїв. Тут все за планом: нібито безневинна людина стає винною. Півфільму ви повинні її жаліти і винити у всьому сучасну рекламу, комерцію та лікарів. Ну і, звісно, всі карти розкриються у фіналі. Але подвійний "обман" заради правди в кінцевому результаті, який вдається героєві Джуда Лоу – це те, що відрізняє цей фільм. Динаміки вистачає на всі  1.45 хвилин, тому що доводиться вслухатися в кожну фразу, аби не пропустити той ключовий поворотний момент. Якісно, динамічно, часом передбачувано, часом несподівано. Але так по-голлівудському та з розмахом.
Досить багато  "зовсім ненав"язливої" реклами: "Red bull", "Apple", "Yahoo" та ін.
Дивно, що після зіткнення зі стіною в головної героїні лише подряпини на обличчі, але це ж кіноJ Вже згодом розумієш, що це знову ж таки непряма реклама автомобіля з якісною подушкою безпеки. Героїня постійно слідкує за рекламою, знову ж -  такий собі гімн рекламі, тільки в дещо іншому ракурсі, ніж у "99 франків".
Несподівано було бачити Кетрін Зету-Джонс у ролі лесбіянки. Проте егоїстичний образ завбачливого лікаря психолога був зіграний нею на 100%. Руні Мара видалася спершу сіренькою мишкою, але потім "дала жару". Як на мене, на роль головної героїні вона підійшла безпрограшно, особливо подобається її гра вже в другій половині фільму, коли бачиш її "істинне обличчя". Джуд Лоу використовував свій традиційний арсенал міміки, але тим не менш був переконливим. Єдине, що спершу не дуже асоціювався мені з професією лікаря.
Про Ченінга Татума нема що розповідати, тому що роль була досить невеликою. Зате навколо образу його героя обіграється увесь фільм.
Щодо загального враження про фільм – то Голлівуд славиться подібними картинами. Але після моїх невдалих переглядів фільмів – цей був як ковток свіжого повітря чи як динамічна поїздка в машині (майже як в головної героїні до найближчої стіни)
Ну і, звісно, вдруге такі фільми дивитися немає бажання. Бо ефект буде вже не той. І  не побічний;)
posters_3
svitla4ok: (happiness)
Вчора була на допрем"єрному показі документального фільму про Квітку Цісик -  "Квітка. Голос в єдиному екземплярі". Такі емоції, що просто не передати словами! Фільм триває менше години, але розчулив до глибини душі.
Якщо ви любите її голос, то обов'язково подивіться цей фільм сьогодні опівночі на каналі "Інтер" і завантажте собі "Черемшину" чи "Я піду в далекі гори..." чи "Коханий" у виконанні Квітки. ЇЇ голос не набридає, він зачаровує...Щаслива, що одного разу відкрила її для себе.
P.S. А з вчорашнього фільму мабуть найбільше вразила колискова "Ходить сон коло вікон..." у виконанні Квітки і історія знайомства з її творчістю Алекса Гутмахера.
20130404075829
svitla4ok: (happiness)
Фільм  присвячується усім лінтюхам по життю, яким просто потрібен якийсь стимул,зміни чи щось непередбачуване. Фільм "The art of getting by" (2011) не претендує на оригінальність. У типового американського підлітка типова для суспільства ХХІ століття депресія. Він не знає і не хоче знати, що робити зі своїм життям, а тому не робить домашні завдання, прогулює школу і безцільно блукає містом. Але у нього є талант - він чудово малює, хоча й не в альбомі, а в підручнику з геометрії. Проте в цьому теж свій шарм.
Фільм без трагічного фіналу, без замудрих діалогів, типово підлітковий, але. Варто дивитися, якщо ви бачили "Август Раш" і полюбили хлопчика, який зіграв там головну роль. Так от, хлопчик подорослішав і його можна побачити тут.
Крім того, саундтреки підібрані, як на мене, максимально вдало і вже тому варто хоча б їх почути.
Операторська робота теж на хорошому рівні. Мінімальна кількість стандартних ракурсів. Зате багато варіацій міста: вечірнього, ранкового, похмурого, сонячного і так далі.
Мораль: "Усе в житті можливо!"Art.of.Getting.By.2011.mp4v.ru
svitla4ok: (happiness)
То бігом шукайте фільми: "Limitless" (2011) і "Words" (2012). Звичайно, ті способи подолання творчої кризи, які пропонують в обох фільмах, ви навряд чи схочете повторити в реальному житті, але думати точно буде про що.
Кумедно, але у Бредлі Купера кльово виходить грати в обох цих фільмах письменників-невдах.
Об"єднуюча тема цих двох фільмів - це вибір. І якщо у фільмі "Words" йдеться про те, як з цим вибором жити і до яких сумнівів протягом всього життя він приводить, то у "Limitless" про сумніви не йдеться, бо це історія людини, яка за допомогою підозрілої таблетки досягає незвіданих вершин у соціальній драбині протягом дуже короткого періоду. Фінал фільму теж двозначний: герою вдається уникнути смерті та інших перешкод, які, здавалося, були невідворотними, але "зав"язувати" з сумнівним життям він не збирається. А що б зробили ви, якби могли використовувати свій мозок не на 20%, а на всі 100%? Не знаєте? У вас є час подумати над цим протягом 105 хвилин.
Фільм "Limitless" напрочуд динамічний: від зміни картинок на екрані до потужного саундтреку, який не залишить байдужим, мабуть, найвибагливішого меломана. Все так по-голлівудськи, але разом з тим зі смаком. Все починається з "гіпнотичних титр", а закінчується миттєвим кадром, після якого ви не встигаєте оговтатись і зрозуміти, що це вже кінець. Хаотична зйомка, "ніби глядач перебуває в мозку головного героя" - викликає напруження, яке не зникає протягом всієї стрічки. Звичайно, деякі моменти, як на мене, були занадто жорстокі, що я навіть не могла себе втішити тим, що це всього лиш червона фарба. Хтозна, режисерам видніше. Проте навіть якщо й переглядатиму знову, то за винятком деяких моментів.
 У порівнянні з "Limitless", фільм "Words" значно спокійніший, не такий динамічний і містить в собі цілих три історії, які переплітаються одна з одною. Якщо ви любите розплутувати подібні кінематографічні клубки, тоді вам сюди. Тут все крутиться навколо нелегкої долі письменника і тієї ціни, яку він платить за натхнення і можливість творити. Фінал знову залишається відкритим, глядач сам повинен вирішити, що у фільмі було літературною вигадкою, а що реальністю.Дивилася двічі, але досі однозначної відповіді дати не можу. Фільм-роздум, фільм-метафора.
P.S. А ось улюблений кадр з фільму "Limitless", коли до головного героя приходить "натхнення" і слова "падають з неба";)limitless-powerful-and-charismatic

і чудова афіша  фільму "Words"
The-Words-Australian-movie-poster
svitla4ok: (happiness)
Почну з того, що я давно не пам"ятаю такого ажіотажу в кінотеатрі. Мабуть, навіть "Сутінки" відпочивають...
Думаю,багато хто в дитинстві читав "Чарівник країни Оз" Френка Баума. Так-от ця історія зовсім не про те. Говорячи мовою кінематографа - це приквел ( тобто історія, яка сталася задовго до тих подій, які описуються в книзі). Тим не менш, кіношники не розчарували і подарували чудову казку як батькам, так і дітям на початку весни, коли самі знаєте, і  без чарівників так легко віриться в дива. Це був вступ. А тепер...
У мене було дві вагомі причини переглянути цей фільм саме в кінотеатрі:
1) всілякі дитячі спогади -це моя слабкість, а "Чарівник країни Оз" - одна з перших прочитаних книг;
2) Джеймс Франко - актор, якому мені хочеться вірити.
Що варто не пропусти у фільмі:
а) прекрасні чорнобілі титри на початку  у стилі 20-х-30-х років минулого століття;
б) фразочки Оза про шоу-бізнес - ну дуже повчальні:);
в) Мілу Куніс в образі справжньої відьми на мітлі;
г) фінальну сцену (крім, любові,яка врятує світ там теж є кумедні моменти:).
Мої підсумки: Джеймс Франко (грав у  "Трістан та Ізольда", "Їсти.Молитись.Кохати", "127 годин", "Ночі в Роданте" -це те, що я з ним бачила і раджу до перегляду) вкотре здивував і викликав захоплення. Навіть не уявляю хто б ще міг зіграти Оза так, щоб хотілося йому вірити. Може, я занадто під враженнями, але, здається мені, ця роль заслуговує оскара.  Це було б справедливо, якщо брати до уваги, що за головну роль у  дуже непростому фільмі "127 годин" була лише номінація.  
Сподобалося. що сценаристи не ідеалізували головного героя, а навпаки показали всіх його скелетів у шафі, зробили його земним, трохи зухвалим, жадібним, але тим-неменш таким щирим, особливо в епізоді з порятунком Порцелянової Ляльки. Перкрасні Рейчел Вайс, Міла Куніс і Мішель Вільямс чомусь не були такі харизматичні у своїх образах. Одна Міла Куніс вдало перевтілилася з доброї феї на злу. Проте це вже питання смаку - хто як зіграв, бо своє задоволення я таки отримала!
P.S. Сподобався слоган фільму :«Find yourself in Oz». Що ж я себе там знайшла. А ви?;)Oz-The-Great-and-Powerful_01
svitla4ok: (happiness)
Мріяла подивитися цей фільм, ще від тоді, як він з"явився в українському прокаті. Тобто майже 8 років тому;) Але згодом забула як він називався, тому шукати в сліпу навіть не пробувала. Та він знайшов мене сам під час чергових блукань на просторах інтернету у пошуках цікавого і легкого фільму на вечір. З назви та з опису зрозуміло, що у фільмі нічого особливого: знову любов на американський манер. Навіть назва "A lot like love" говорить про те, що режисери знову піднімають вічну тему.
Цей фільм можна віднести до категорії: "тут все так як у житті, якщо вирізати деякі суто кінематографічні прийоми".
Про що ця історія? Та про те, що щастя завжди поруч, і знову про випадковості долі. Він - амбіційний хлопець, який впевнений, що через 6 років досягне небачених висот, вона - не менш амбіційна дівчина, яка мріє зніматись в кіно, а натомість знаходить себе в фотографуванні. Їх постійно розділяє: відстань, час, власні сумніви та упередження, інші люди, чергові проблеми...Але якби герої не старалися вигадати для себе черговий план життя  одне без одного, через багато років "типу дружби" їм таки вдається дійти істини;)
П.С. Варто дивитись, тому що:
А) є багато позитивних моментів, які в жодній рецензії не переказати;
Б) мінімізована кількість шаблонних моментів на класичні романтичні комедії;
В) незаїжджені діалоги, які змушують усміхатись впродовж всього фільму;
Г) банальний  хеппі-ендівський кінець, але він того вартий!;)a_lot_like_love_by_izzzolda-d420l6m
svitla4ok: (happiness)
Розповім про австралійський фільм " Candy" (2006). У головних ролях: Хіт Леджер та Еббі Корніш.
Важке кіно....Він -колись поет. Вона - колись художниця. Зараз усе, що для них важливо - це ще одна доза. Те щастя, яке було напочатку давно перетворилося у розмиті контури минулих спогадів...
Він настільки її любить, що не помічає як руйнує її життя.
Вона згодна заради нього на все....
Дуже схоже на "Реквієм за мрією", але тут багатозначний кінець. І мабуть через фінальну сцену і захотілося написати цей відгук.

П.С. Рекомендую цей фільм лише в тому випадку, якщо ви бачили "Реквієм за мрією" і хочете "пережити" подібні емоції.
П. П.С. Здається, замість лекцій про шкоду наркотиків краще показувати такі фільми. Ефектніше.1224182202_candy_poster_01
svitla4ok: (happiness)
Як палкий фанат всього французького  цього разу хочу поділися враженнями від фільму 2011 року "Les bien-aimé" (Возлюбленные). Відразу попереджаю, що це три в одному: мюзкл, драма, мелодрама. Попри те, що у фільмі дійсно багато співають, а я страшенно не люблю музичні фільми, тут є щось інше: французький шарм і реалістичність у зображенні кохання без прикрас. Тут головні герої вирішують одвічну дилему:" Що краще: кохати чи бути коханим?".Тут не буде хеппі -енду, зате буде багато розмов про життя та стосунки. Тут будуть знайомі любителям французького кіно: Луї Гарель, Катрін Деньов, К"яра Мастрояні (до речі, дочка Катрін Деньов). Різні роки, різні епохи, різні історії кохання: заплутане кохання матері і трагічна історія почуттів дочки. Знову випадковості, які стають закономірними зустрічами, знову нелегкі моменти вибору. Й багато кохання без взаємності.
741405fb05fa06f0ef14935d07e89ae9
svitla4ok: (happiness)
Сьогодні нарешті весна! і хоч у файному місті  дощило і було вітряно, хоч під ногами були цілі ріки, а обабіч доріг мертвий чорний сніг, щось таки відчувалося в повітрі. Це щось таке ще невловиме, але таке приємне. Просто такий момент, коли не хочеться думати про все, що потрібно робити-зробити, а лише насолоджуватися миттю!
Весна починається з теплих розмов з приємними людьми, як добре, що сьогодні вони були зі мною.

П.С. А ще це вже зовсім не до теми), я дуже хочу прочитати Хемінгуея "Праздник, который всегда с тобой", але паперову версію. Якщо хтось має - дайте почитати, будь ласка! Обов"язково поверну і з мене цукерки;)
svitla4ok: (happiness)
Вирішила, що останній фільм, який мене вразив, заслуховує на окремий відгук. Це російський фільм молодої режисерки Соні Карпуніної "Все просто"(2012). У фільмі насправді все так просто, як і в назві, він не претендує на щось оригінальне, але в ньому є атмосфера, те, чого часто бракує хорошому фільму навіть без претензій на щось. Все просто: героїня сумнівається в почуттях свого коханого, а згодом і плюс протягом всього фільму - вже у почуттях власних. Це фільм про  невипадкові випадковості, про миті, про чужі квартири, де панує творча атмосфера, про мрії, розчарування, ну і про любов, яка сама тебе знаходить. Крім того, що з усього вище сказаного мною ви можете подумати, що це якась чергова банальна мелодрама та ще й російського виробництва, можу вас розчарувати: це ще й комедія, де в діалогах героїв можна відчути і іронію, і сарказм на багато мелодраматичних банальщин.
А ще у фільмі гарне поєднання музики з подіями в кадрі. Мабуть, цей фільм варто дивитися під настрій і не судити строго. Проте, якщо він потрапить до вас у потрібний момент життя, то ви просто не зможете відірватись і в окремі моменти навіть почне здаватись, що ви теж десь там разом з героями на старенькій кухні смієтесь і говорите про "мистецтво", яке, як відомо, у кожного своє;)
П.С. А ще у фільмі є чудовий момент про те, як на поезії можна заробляти чималенькі гроші, це потішило. Як і Гійом Аполлінер) до чого тут він? зрозумієте лише, коли подивитеся фільм;)

Profile

svitla4ok: (Default)
svitla4ok

June 2014

S M T W T F S
12345 67
8 91011 12 1314
1516 1718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 01:27 am
Powered by Dreamwidth Studios